Максим
"Тільки з часом я зрозумів, що я травмований"
Максим
"Тільки з часом я зрозумів, що я травмований"
Максим Швед - білоруський документаліст, автор картини "Чисте мистецтво". Влітку 2020-го в Мінську Максим працював над новою документальною стрічкою про президентські вибори. 10 серпня, вирішивши продовжувати зйомку фільму, був затриманий і пробув у в'язниці Жодіно 5 днів. Найбільш травматичним досвідом для нього було затримання і знаходження в РВВС, він не міг повірити, що люди здатні так ставитися до інших. Усвідомлення наявності травми прийшло набагато пізніше і до сих пір перебувати в процесі формування.
Саме перебування у в'язниці не було таким травматичним. Можна навіть сказати, що цей досвід був цікавим для мене, як для документаліста. Я провів ці п'ять днів досить інтенсивно. А ось від моменту затримання, попадання в РВВС і до того, як нас відвезли в Жодіно — ось ті моменти були найстрашнішими.
Я не можу назвати конкретні приклади, що саме мене так вразило - все було як в тумані. Це як на захоплюючому атракціоні, ти на початку тільки встиг відкрити рот, а потім в кінці вийшов з нього і: "ФУХ! Все позаду " — залишається лише це почуття, ніби щось схопило тебе за живіт - ось воно всередині залишилося. Решта спогадів для мене як спалахи розмиті. Справа в тому, що те що я там побачив настільки не вкладається в мою картину світу і, в принципі в те, яким може бути ставлення однієї людини до іншої, що я сприймаю ці події як перегляд фільму з собою в головній ролі. Складно повірити що це твоя нова реальність: те, чого ти не міг уявити, з чим не очікував зіткнувся. Ось, ти абстрактно читаєш про Голокост, про війни, начебто включається Емпатія, логіка. Але коли це відбувається з тобою, тут зовсім інший рівень. Шокує навіть не те, як саме люди з іншими обходяться, а що це в принципі має місце. Пам'ять намагається вимістити цю інформацію, а мозок заперечує її достовірність.
Я не можу назвати конкретні приклади, що саме мене так вразило - все було як в тумані. Це як на захоплюючому атракціоні, ти на початку тільки встиг відкрити рот, а потім в кінці вийшов з нього і: "ФУХ! Все позаду " — залишається лише це почуття, ніби щось схопило тебе за живіт - ось воно всередині залишилося. Решта спогадів для мене як спалахи розмиті. Справа в тому, що те що я там побачив настільки не вкладається в мою картину світу і, в принципі в те, яким може бути ставлення однієї людини до іншої, що я сприймаю ці події як перегляд фільму з собою в головній ролі. Складно повірити що це твоя нова реальність: те, чого ти не міг уявити, з чим не очікував зіткнувся. Ось, ти абстрактно читаєш про Голокост, про війни, начебто включається Емпатія, логіка. Але коли це відбувається з тобою, тут зовсім інший рівень. Шокує навіть не те, як саме люди з іншими обходяться, а що це в принципі має місце. Пам'ять намагається вимістити цю інформацію, а мозок заперечує її достовірність.
Я коли побачив в інтернеті фотографії з начальниками на стіні РВВС, де я був, я прям навіть зберіг скріншот, мені здалося, що це якесь свідчення, що це місце реально існує, що я його дійсно бачив, це зі мною відбувалося... і що ось на стіні вони висіли...Я ж там практично всю ніч сидів і одне з розваг було — розглядати їх портрети.
Ізолятор в Жодиному — не найкомфортніше місце для проживання. 36 абсолютно різних чоловіків, яких я міг і не побачити ніколи в іншій ситуації. Це вимушене спілкування по-своєму було дуже захоплюючим. Звичайно, були там і похмурі моменти. Під кінець одних почали випускати, інших - ще залишали, все було випадково. День перед тим як нас випустили ми взагалі не знали, випустять нас чи ні, при цьому ми не знали куди відводять інших людей. Останні хто залишалися в нашій камері, в тому числі і я — нам було складно психологічно залишатися в невіданні, ця доба очікування дуже сильно нас зламала. Я спостерігав як хлопці, які холоднокровні, спокійні, всі 5 днів максимально врівноважено реагували на будь-які ситуації, а тут — троє з п'яти реально влаштували паніку. Лежить людина, лежить-лежить, потім схоплюється, починає кричати, барабанити в двері, голосити. Я спостерігав за тим, як у людини почалася справжня істерика, таких проявів я раніше ніколи не бачив.
Відразу коли ти виходиш, ти виходиш з дуже поганої неприємної ситуації, вона закінчується, і ти думаєш що все — ти на світлій стороні, що це був поганий сон. У перший час ні про який аналіз психічного стану і поготів не думаєш. Я відразу як прийшов додому, ліг на ліжко — на велике і м'яке... один, а не з якимось мужиком невідомим. І, звичайно, це було щастя. Всього лише ліжко, а яка радість в житті! Та й взагалі, тут така логіка: ти тільки був, буквально три хвилини тому, у в'язниці і не знав, коли ти вийдеш: ніхто нічого не пояснює, ніхто нічого не розповідає. Як ти поїдеш додому? Чи будуть тебе зустрічати? А тут ти виходиш, тебе всі зустрічають. І весь цей колишній похмурий антураж в один момент по клацанню пальців зникає. Просто ця миттєвість переклацування з однієї реальності в іншу настільки ошелешує, що ти психологічно потрапляєш в настільки більш комфортну ситуацію, що тут скаржитися? Все нормально!
Відразу коли ти виходиш, ти виходиш з дуже поганої неприємної ситуації, вона закінчується, і ти думаєш що все — ти на світлій стороні, що це був поганий сон. У перший час ні про який аналіз психічного стану і поготів не думаєш. Я відразу як прийшов додому, ліг на ліжко — на велике і м'яке... один, а не з якимось мужиком невідомим. І, звичайно, це було щастя. Всього лише ліжко, а яка радість в житті! Та й взагалі, тут така логіка: ти тільки був, буквально три хвилини тому, у в'язниці і не знав, коли ти вийдеш: ніхто нічого не пояснює, ніхто нічого не розповідає. Як ти поїдеш додому? Чи будуть тебе зустрічати? А тут ти виходиш, тебе всі зустрічають. І весь цей колишній похмурий антураж в один момент по клацанню пальців зникає. Просто ця миттєвість переклацування з однієї реальності в іншу настільки ошелешує, що ти психологічно потрапляєш в настільки більш комфортну ситуацію, що тут скаржитися? Все нормально!
Але час минув і тільки з часом я зрозумів, що я травмований — я потрапив в конкретну неприємну ситуацію і ставився до цього так легко і спокійно. Навіть коли розповідав — я розповідав без нічого. А потім, з часом, все одно щось в голові клацає і не дає тобі спокою, ти все мусолиш-мусолиш в думках все картинки з прожитого — думаю, що навіть зараз ще не до кінця все усвідомив.
Я читаю іноді, що зараз відбувається з іншими ув'язненими в тій же жодинській в'язниці, де я був. Розумію, що у них умови набагато гірші. Я просто порівнюю і розумію, що мені, можна сказати, пощастило, що я з матрацом спав, а не на решітці, що не на підлозі, що тепер не дають конвоїри спати вдень, а я міг. Я так порівнюю свій досвід і думаю, що я такий везунчик, чи що.
"Тут ще така штука включається. Я ж чоловік. Бути чоловіком передбачає — не скаржитися, не хочеться бути жалюгідним. Тому, коли ти говориш про свої страждання, ти вже в зоні уразливості: відкриваєшся, довіряєшся...неначе "не мужик".
Я сам думав, чому так, звідки це порівняння з іншими ув'язненими? Але, знову ж таки, коли у тебе болить в парі місць, синяк невеликий якийсь, волосся нафарбували — це одне. А коли у людини просто чорна дупа, синьо-чорна, і він не може толком лежати, сидіти, нічого не може — звичайно видно, що він однозначно більше постраждав, ніж ти. Тому, коли ти виходиш і у тебе волонтери запитують чи потрібна допомога, у тебе в голові відразу спливають ці картинки, язик не повертається про себе щось сказати. Є такі, що натерпілися, ось їм потрібна допомога! А ти... ну так, це не схоже на твій звичайний буденний день, але це все можна знести.
Потім вже, звичайно, ти розумієш що, так, тут справа не тільки у всіх синцях, але і в тому, що в голові тепер твориться.
Я досить активно беру участь у протестному житті. Часто за професійною потребою. Наприклад, на минулих вихідних знімав сюжет з однією героїнею, тобто мимоволі брав участь, потрапив в самий центр подій. Але я ходжу, буває, просто так-без камери, без героїв, без нічого — проявити свою громадянську позицію. Дивитися на протести перебуваючи там завжди легше ніж в телеграм-чатах. Мені здається, в реальності це не так шокуюче, ніж в Інтернеті.
Вдома сидіти неможливо, читати все важко, тому виходити — це найоптимальніше рішення, яке вимагає менших енергетичних витрат. В реальності ти не весь час біжиш, ти ходиш, гуляєш, можеш зайти в кав'ярню взяти каву, зробити якийсь перепочинок. Ти можеш навіть взагалі не потрапити в екстремальну ситуацію. В Інтернеті ж подають ,ойові зведення, як на мене. З цього там все дуже вибіркове, більше агресії ллється, ніж у житті.
Вдома сидіти неможливо, читати все важко, тому виходити — це найоптимальніше рішення, яке вимагає менших енергетичних витрат. В реальності ти не весь час біжиш, ти ходиш, гуляєш, можеш зайти в кав'ярню взяти каву, зробити якийсь перепочинок. Ти можеш навіть взагалі не потрапити в екстремальну ситуацію. В Інтернеті ж подають ,ойові зведення, як на мене. З цього там все дуже вибіркове, більше агресії ллється, ніж у житті.
Але не дивлячись ні на що, йти на акцію — це завжди внутрішня боротьба. По-перше, я зараз просто озираюся, я раніше ніколи не озирався по сторонах, а тепер дивлюся постійно. Людина, що біжить може дуже лякати сам по собі. Ось раніше хтось біжить за тролейбусом, ти б навіть не подумав нічого. А зараз є відчуття, що він від когось тікає. Та й взагалі, в будь-який день, в будь-якій місцевості, в темряві, при світлі дня — загальна передбачливість якась з'явилася. Я ще переживаю за незакінчені проекти, або що з моєї вини можуть когось затримати. Коли ти знімаєш героя, ти і за себе і за героя відповідаєш, відповідальності більше з'явилося в цьому сенсі.
Мені подобається, коли протест набуває різних ненасильницьких форм. Я зняв фільм про особливе мистецтво ("Чисте мистецтво"). Мене цікавило одне дивне художнє явище — коли комунальники зафарбовують всі написи і графіті на стінах міст в Білорусі, виходять такі різнокольорові тьмяні прямокутники на будівлях. Раніше таке частіше можна було зустріти в більш маргінальних частинах міста — і я ці місця люблю, люблю їх фотографувати.
Мені подобається, коли протест набуває різних ненасильницьких форм. Я зняв фільм про особливе мистецтво ("Чисте мистецтво"). Мене цікавило одне дивне художнє явище — коли комунальники зафарбовують всі написи і графіті на стінах міст в Білорусі, виходять такі різнокольорові тьмяні прямокутники на будівлях. Раніше таке частіше можна було зустріти в більш маргінальних частинах міста — і я ці місця люблю, люблю їх фотографувати.
Але зараз все місто покрився протестними написами, і, відповідно, цими прямокутниками і квадратами. У багатьох з них реально вгадуються написи "Живе Білорусь" і "3%" та інше — мені це радує око, адже можна самому переконатися як поступово всі звичні інструменти режиму перестають працювати.
Це явище існувало через культ чистоти і порядку. Я розумів, що це не просто чистота і порядок, це спосіб влади показати свою присутність. Багатьом це подобалося, особливо приїжджим, мовляв ось яка Білорусь чиста. А мені — ні, це якась лікарняна стерильність. І зараз вона руйнується.
