Ната
"Потім настав момент жаху, коли я зрозуміла, що не можу нічим займатися..."
Ната
"Потім настав момент жаху, коли я зрозуміла, що не можу нічим займатися..."
Ната Голова — кінематографістка, займається режисурою, танцем і музикою. Саме танець є для неї одним з улюблених справ і інструментом з підтримки ментального стану. Досі не може оговтатися від серпневих жорстоких розгонів протестувальників, багато з яких спостерігала зі свого балкона в Борисові. Минуло більше трьох місяців, а Ната досі жодного разу не станцювала. За її словами, танець - це радість, а відчувати радість в такий час їй соромно і неприродно.
Я народилася і живу в Борисові — це районний центр, найбільший в Мінській області. Жити "не в Мінську", а навіть у повній його протилежності — в тихому місті "де ніколи нічого не відбувається" — під час мирних протестів у Білорусі виявилося вкрай складно.
Неподаність нашої боротьби в медіа якось складно переживати. Скажу чесно, дуже довго я боролася з цим — знімала все, як ненормальна постила, особливо перші дні без інтернету. Хотілося, щоб всі дізналися про нас, щоб Борисов став видимим для нашої країни — а новини ж зазвичай покривають події у великих містах, ось і відчуваєш, що твій внесок нібито не такий значимий.
Ще складно тут жити через оточення і загальної гнітючої атмосфери. Коли в душі у тебе завзяття постійно щось робити: протести, прапори, боротьба! А натрапляєш на тишу. Ось, вбили Романа Бондаренка, оголосили траур, о 12 годині дня потрібно було зупинитися — хвилина мовчання, а о 9 вечора була акція — поставити свічку на підвіконні. Хоч я і хворіла, все одно вийшла на балкон опівдні. Люди йдуть з авоськами, мужики якісь з валізами, хтось — в телефоні, машини їздять. Я дивлюся на це і думаю: боже, люди, ви взагалі де живете? Що відбувається? Чому? Зі свічкою — точно також, немає відчуття згуртованості і масовості, чи що. Я поставила свічку, одна моя Знайома з сусідньої вулиці — теж. Вона мені пише і каже: "я поставила, але мені здається, що я одна на всій вулиці була зі свічкою у вікні". І я її розумію, іноді і правда здається, що всім навколо, крім тебе, просто плювати. І руки опускаються.
І що робити з цими людьми? Що робити з безініціативністю навколо тебе? Я займаюся всякими активностями культурного плану після шкільного та інститутського часу — усвідомлено, в цьому місті з 2012 року, тобто вже 8 років. За цей час стало зрозуміло, що люди тут готові дивитися і цікавитися, але ось брати активну участь — ні. У нас в танцювальному співтоваристві навіть був пост на сайті, щось типу "Як перестати дивитися наші фоточки в соцмережах і прийти танцювати?". Тобто в Борисові пасивно підтримувати у людей прийнято, але ось включатися в сам процес — це щось надзвичайне.
І що робити з цими людьми? Що робити з безініціативністю навколо тебе? Я займаюся всякими активностями культурного плану після шкільного та інститутського часу — усвідомлено, в цьому місті з 2012 року, тобто вже 8 років. За цей час стало зрозуміло, що люди тут готові дивитися і цікавитися, але ось брати активну участь — ні. У нас в танцювальному співтоваристві навіть був пост на сайті, щось типу "Як перестати дивитися наші фоточки в соцмережах і прийти танцювати?". Тобто в Борисові пасивно підтримувати у людей прийнято, але ось включатися в сам процес — це щось надзвичайне.
Єдине що змусило мене повірити в те, що у міста не все втрачено — найперший протестний марш. Виходити тоді "можна було" — не було в місті жодного міліціонера, жодного омонівця — їх усіх до Мінська звозили. Це було 16 серпня, відразу після 3-х днів побоїщ, перша неділя. Цієї неділі вийшло все місто! Ну як все місто, тисячі три там точно було, може більше. Саме тоді я побачила, що коли можна — виходить так багато людей, абсолютно різних. Я там стільки знайомих зустріла! Навіть друг дитинства, здоровенний бізнесмен з Пітера, величезний такий дядько, який чомусь повернувся знову в Білорусь. Я дивилася, і розуміла, що людей дійсно припекло.
Єдине що змусило мене повірити в те, що у міста не все втрачено — найперший протестний марш. Виходити тоді "можна було" — не було в місті жодного міліціонера, жодного омонівця — їх усіх до Мінська звозили. Це було 16 серпня, відразу після 3-х днів побоїщ, перша неділя. Цієї неділі вийшло все місто! Ну як все місто, тисячі три там точно було, може більше. Саме тоді я побачила, що коли можна — виходить так багато людей, абсолютно різних. Я там стільки знайомих зустріла! Навіть друг дитинства, здоровенний бізнесмен з Пітера, величезний такий дядько, який чомусь повернувся знову в Білорусь. Я дивилася, і розуміла, що людей дійсно припекло.
Виходить, що коли виходити безпечно, коли немає страху за своє життя — люди готові виходити, щось показувати, висловлювати свою думку — і вони це роблять!
Потім було ще краще. Тому що після протестних маршів активізувалися" ябатьки" (пролукашенківці — belsat.eu.), вони почали влаштовувати свої заходи — окупували площу, стали робити там ярмарки у вихідні. І для мене це був такий шок: зазвичай люди на ці ярмарки ходять — кожні вихідні натовпами — це ж все одно розвага, як-ніяк. А тут, я приходжу на площу і просто нікого, пус-то-та. Два менти в цивільному, тітки бувалі — продавчині шашликів і алкоголю. Вже другий день пішов, а народу немає взагалі! Тиша, і тільки тітки ці сидять вже своє ж пиво квасять, шашлик самі їдять. Тобто місто може — коли хоче: вміє ходити на протести, коли це безпечно, і вміє ігнорувати. Але хоч убий, ці два світлих моменти все одно не дають мені міцний зв'язок з містом. Я не можу грітися цими рідкісними випадками згуртування — недостатньо сил і ресурсів. Все на що мене вистачає — це рятувати себе і близьких людей, які, я бачу, тонуть вже в своїй депресії.
Відчуття переломного моменту і відчуття того, що я хочу включитися в процес, точніше що у мене немає вибору — я повинна включитися в процес, почалися набагато раніше найгучніших протестних маршів і раніше насильства — в липні, коли з'явилися Тихановська, Колесникова і Цепкало. Як тільки виникла ця трійця у мене всередині все переключилося. Я взагалі не збиралася ніяк брати участь у політичному движусі — навіть на вибори йти не хотіла. І так зрозуміло — нічого не зміниться. Мої знайомі підписи збирали — за Тихановського, за Бабарико — мені було плювати. Ніхто нікому нічого не дасть виграти. Але ці три жінки, вони стали символом перелому, начебто закони природи у нас в країні по іншому почали працювати нарешті. Я не можу це пояснити, мені дуже складно оформити свої почуття з цього приводу в слова. Це те, що почало в Білорусі проходити одночасно скрізь, тому що з'явилися вони. І якщо чесно, мені ніхто з них особисто не подобається. Я навіть до Маші Колесникової критично ставлюся. Мені не подобається її риторика, мені не подобаються її червоні губи, мені не подобається Світлана Тихановська як політик. Але при цьому всьому ця жіноча Трійця запустила для мене процес включення.
Я була напружена 9-го серпня, коли вибори були. Це був жахливий стан — дуже велика тривога. Схоже по відчуттях на те, як беруть кров з пальця. Ненавиджу, так бридко ще на нігтьову пластину тиснуть зазвичай. Я завжди стискаюся перед проколом, закриваю очі і в жаху чекаю удару голкою. І в цьому стані "ось-ось вколють" — тобто з передчуттям, що зараз буде боляче, я перебувала в той день серпня. Я сходила на вибори, потім на площу, зустріла приятелів... весь цей час була в стані напруженості, в очікуванні цього уколу. Ось він і стався.
Я зараз згадую цей момент, розумію, що це настільки важко тому, що я не могла зрозуміти "чому?". Ось цей момент уколу в палець, коли ти в лікарні, ти хоча б розумієш причину, а тут тебе вкололи — і питання "навіщо?" так і залишається без відповіді.
Я зараз згадую цей момент, розумію, що це настільки важко тому, що я не могла зрозуміти "чому?". Ось цей момент уколу в палець, коли ти в лікарні, ти хоча б розумієш причину, а тут тебе вкололи — і питання "навіщо?" так і залишається без відповіді.
Я була напружена 9-го серпня, коли вибори були. Це був жахливий стан — дуже велика тривога. Схоже по відчуттях на те, як беруть кров з пальця. Ненавиджу, так бридко ще на нігтьову пластину тиснуть зазвичай. Я завжди стискаюся перед проколом, закриваю очі і в жаху чекаю удару голкою. І в цьому стані "ось-ось вколють" — тобто з передчуттям, що зараз буде боляче, я перебувала в той день серпня. Я сходила на вибори, потім на площу, зустріла приятелів... весь цей час була в стані напруженості, в очікуванні цього уколу. Ось він і стався.
Я зараз згадую цей момент, розумію, що це настільки важко тому, що я не могла зрозуміти "чому?". Ось цей момент уколу в палець, коли ти в лікарні, ти хоча б розумієш причину, а тут тебе вкололи — і питання "навіщо?" так і залишається без відповіді.
Я зараз згадую цей момент, розумію, що це настільки важко тому, що я не могла зрозуміти "чому?". Ось цей момент уколу в палець, коли ти в лікарні, ти хоча б розумієш причину, а тут тебе вкололи — і питання "навіщо?" так і залишається без відповіді.
Як все було. Я повернулася з площі, ми з моєю подругою і приятелем розлучилися на перехресті, домовлялися про нашу наступну зустріч. Вони не могли викликати таксі, тому що інтернет не працював з обіду. Півгодини максимум пройшло — ще серпень же, все так добре, тепло, красиво — ось я пішла пішки додому, погодувала вуличних котиків, а відчуття тривожності все одно не йшло. Заходжу в квартиру і чую крики за вікном. Стою з немитими мисками котів, чую, що це з площі і розумію, що все — почалося. Я виходжу на балкон. Перше, що я побачила після цих криків — це два зовсім молодих хлопця, які бігли від площі, один обличчя закривав. Я покликала їх і запитала чи потрібна їм допомога. Один підняв обличчя — а воно все в крові. Кажу: заходьте, вмиєтеся, чаю поп'єте, викличете таксі — хоча б перечекаєте це все і поїдете додому. Вони відмовилися, сказали що відразу підуть. Я бачу, що там чисто попереду — нікого немає, тобто вони можуть встигнути дійти до безпечного місця. І я питаю — що відбувається? І хлопці мало не зриваючись на крик кажуть: "блін, та там мочать просто всіх без розбору, це капець якийсь!". Вони втекли, а я так і залишилася на балконі стояти, все заціпеніла. Голка проколола палець.
Далі я бачила як розганяли всіх. Стояла на балконі і дивилася. Я розуміла, що я не можу нічого зробити. Якщо почну кричати-то вони можуть зайти до мене в квартиру — у нас дуже слабкі двері, її легко можна винести. І ось я стояла в повній розгубленості, і просто не розуміла, що мені треба робити в цей момент... і це було настільки важко... відчуття повної безпорадності.
У підсумку я включила мобільний і почала знімати, а що не видно в мобільному — коментувати, розповідати що відбувається. Ці люди проходили у мене під балконом, а я просто записувала і коментувала — тому що більше нічого не можу зробити. Я не розуміла в той момент: за що? Звідки така жорстокість?
Я відходжу від перших днів всі ці три місяці, і, якщо чесно, думаю, що я досі в процесі. Моє тіло говорить мені, що я в стресі. Не знаю наскільки сильні це панічні атаки, але я тисну їх практично кожен день. Останні тижні два—півтори не було ні дня, коли я не намагаюся придушити в собі панічну атаку, або напад сильної тривожності.
Я відходжу від перших днів всі ці три місяці, і, якщо чесно, думаю, що я досі в процесі. Моє тіло говорить мені, що я в стресі. Не знаю наскільки сильні це панічні атаки, але я тисну їх практично кожен день. Останні тижні два—півтори не було ні дня, коли я не намагаюся придушити в собі панічну атаку, або напад сильної тривожності.
Потім настав другий момент жаху, коли я зрозуміла, що реально не можу нічим займатися. Що мені дуже важко зі своїм тілом, я не танцюю, я не можу працювати над своїми проектами, не пишу, не можу організувати ніякого заходу. Я скам’яніла.
Як можна думати про щось інше? У мене немає енергії і, начебто, немає морального права радіти і отримувати задоволення.
Є і невеликі позитивні моменти в цьому всьому. Завдяки цим тривогам і стресу я почала повертатися до себе у фізичному плані — трохи заземлюватися. Піклуватися про своє тіло, здоров'я, приймати якісь кінські дози вітамінів, гімнастику робити. Ось навіть на обличчя якісь маски наношу, вибираю одяг, нещодавно черевики вирішила замовити, хоч мільйон років нічого не купувала. Неначе контакт з тілом з'явився. Я дуже сподіваюся, що якщо цей контакт з'явився — то я і танцювати скоро зможу.
Є і невеликі позитивні моменти в цьому всьому. Завдяки цим тривогам і стресу я почала повертатися до себе у фізичному плані — трохи заземлюватися. Піклуватися про своє тіло, здоров'я, приймати якісь кінські дози вітамінів, гімнастику робити. Ось навіть на обличчя якісь маски наношу, вибираю одяг, нещодавно черевики вирішила замовити, хоч мільйон років нічого не купувала. Неначе контакт з тілом з'явився. Я дуже сподіваюся, що якщо цей контакт з'явився — то я і танцювати скоро зможу.