Володимир почав активно висловлювати свою громадянську позицію ще в 2006 році. У серпні він був на вулицях столиці, щоб допомогти медикам-волонтерам розвезти медикаменти. Автомобіль Володимира, в якому були ще два волонтери, зупинили омонівці, всіх витягли і почали бити.

Всіх трьох закинули в бус, і після кількох зупинок і пересадок Володимир з волонтерами потрапили в автобус. Підлоги вже не було видно – повністю вкрита людьми. Як тільки відчинилися двері в автобус, чоловік зрозумів: «Почалося». З криками: «Сволоти, на коліна!» Їх били по ногах. Забрали речі і заборонили ворушитися і піднімати голову. Інакше – удар кийком.

На Окрестина виходили з автобуса через живий коридор з двох десятків силовиків. Після трьох годин стояння на колінах у внутрішньому дворику – знову повинні були бігти через коридор силовиків в будівлю ізолятора, а там чекали добу в прогулянковому дворику разом зі 129 іншими ув'язненими. Через добу Володимира кинули в камеру на пʼять осіб, куди впихнули 65 осіб. Пізніше чоловік потрапив в 7-місцеву камеру, де було «всього» 30 осіб.

У новій камері вікна виходили у внутрішній дворик. Володимир чув і бачив, що там відбувалося. Невтихаючі крики, а біля стіни весь час стояли люди. Однієї ночі Володимир помітив двох, що лежали під ліхтарем, і один з них залишався абсолютно нерухомий.

Найстрашніше було, коли Володимир почув голос, схожий на голос власного сина. Чоловік знав, що син теж виходив на вулицю і міг бути затриманий. З болем і жахом Володимир згадує момент, коли почув звуки побиття хлопця і крики, які здавалися синівськими.

Через плутанину Володимира судили двічі суди різних районів, з двома різними місцями затримання в протоколах. Один суд заарештував його на 15 діб, а інший на 5. У одного з суддів чоловік помітив на руці білий браслет.

Перед звільненням в камеру до Володимира заходив Олександр Барсуков, на той момент заступник міністра внутрішніх справ. Більшість співкамерників прийняли його, нібито якогось рятувальника, який їх звільнить. Навіть влаштували овацію.